Головне меню

 Розділ 1

П’ята школа від дня заснування до 1917 року..

Спочатку це було Земське Початкове народне училище імені князя Михайла Андрійовича Ерістова. Ось як про це написали в „Отчете уездной земской управы за 1910 год в 2-х частях” на ст. 115: 

“Ведомости о времени открытия, принадлежности зданий, попечительском и учительском персонале училищ, Полтавского уезда за 1910 год:

пункт 36. «Училище им. Князя М. А. Эристова – в предместье города Полтавы «Павленки» открыто с ноября 1905 г., помещается в доме, построенном на средства уездного земства в 1905 году. Земли при училище 332 кв. саж., на которой размещается сад.

Попечительница училища – дворянка Надежда Андреевна Чичерина со времени открытия училища.

Законоучитель священник Михаил Филиппенко, окончил курс в Полтавской духовной семинарии; на службе в данном училище со дня открытия училища.

1-й учитель, заведующий – Иван Иванович Фисун, окончил 4 класса Полтавского реального училища, свидетельство на звание учителя имеет, на службе вообще с 10 сентября 1889 года, в данном училище с 1 сентября 1905 года.

2-я учительница – Мария Акимовна Фисун, окончила курс в Полтавском епархиальном женском училище, на службе вообще с сентября 1888 года по октябрь 1894 года и с 25 января 1899 года в данном училище с 1 сентября 1905 года».

Князь Ерістов Михайло Андрійович – потомок князів грузинських, був предводителем дворянства в Полтавській губернії. Мав землі в Полтавській, Орловській губерніях. Після революції 1917 року емігрував за кордон.

У перші роки функціонування школа мала лише дві кімнати для класів. Навчалися хлопчики і дівчатка. До школи була прибудова для квартири вчителів. Фісун Іван Іванович, волелюбна, прогресивна людина, перший завідуючий школи (фото 1), яка мала назву Земського Початкового Народного училища. Про перших вчителів – подружжя Фісунів у школярів залишились приємні спогади.

Вони добре розуміли дитячу психологію, складність Закону Божого, який не кожному легко давався. Іван Іванович Фісун був доброю людиною, щиро любив дітей, оберігав дитячі душі від стресів, пам'ятаючи, що перед школярем життєвий шлях, пройти успішно який можна лише при доброму здоров'ї.

Іван Іванович Фісун привчав школярів до праці, висаджував з ними квіти на шкільних ділянках, а липи тих часів і зараз милують око полтавців. Школа завжди мала привабливий вигляд, була осередком культури. У ній викладали навіть фізкультуру, чого не було в інших школах міста. Навчалися в школі три роки. В одній кімнаті заняття проводилися з двома класами. Один клас виконує письмову роботу, а у другому класі – усний урок.

Першими учнями земського народного училища були Бойко, Шабатура, Баленко, Єрмоленко, Климко, Рудіч та інші. А в 1910 році відбувся перший випуск учнів (фото 2). Лідія Черпакова, яка закінчила в 1953 році тоді ще п’яту жіночу середню школу, згадує: „Особисто для мене завжди було приємним і відповідальним навчання в п'ятій середній школі перш за все тому, що моя матуся Ганна Іванівна Ткаченко теж навчалася тут в числі перших учнів тоді ще земського народного училища. На фотографії (фото 2 ) вона у шкільній формі друга ліворуч від Івана Івановича Фісуна.

Чимало цікавого розповідала матуся про роки навчання. До речі, навчання проводилося в одну зміну. За відмінне навчання і зразкову поведінку учнів нагороджували медалями та Похвальними листами. (фото 3 ) Медаль на одній стороні мала зображення Петра І, а на зворотній – напис: "А о Петре ведайте, что его жизнь была недорога. Жила бы только Россия во славе и благоденствии". Цією медаллю був нагороджений перший учень школи Василь Климко (фото 4), який згодом навчався у юридичному училищі в Петербурзі і працював прокурором при радянській владі.

Маму нагороджували похвальним листом, але, на жаль він загубився в роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.).

Цікаво проводилися вечори відпочинку. Особливо – новорічні ялинки. Лісова красуня прикрашалася цукерками, пряниками, горіхами, яблуками, грушами, прикрасами, виготовленими учнями, а під ялинку клали подарунки для кожного учня з врахуванням матеріального стану родини. Матусі, наприклад діставалися ботинки з калошами, сукня для шкільної форми.

Закінчивши школу, мама поступила у Полтавську жіночу гімназію і стала вчителем молодших класів”.

Після 1917 року до Земського училища імені Ерістова були приєднані церковно-приходська (фото 5) і чотирикласна школа на Павленках. Так утворилась п'ята трудова школа.

 Розділ 2.

Наша школа в 20-40-х роках.

Січень 1919 року. Владу взяли Ради. У місті безробіття. П'ята частина безробітних – підлітки 12 – 14 років. 26 червня 1919 року до Полтави наближається армія Денікіна. Місто в облозі. На паркані школи великий плакат: "Рабочий! В тяжелый момент с винтовкой в руках на защиту своей власти!". У приміщенні школи розміщують безпритульних і продовжують навчальний процес.

На початку березня 1920 року Полтавський комітет по ліквідації неписьменності видав наказ, яким пропонував усім неписьменним громадянам протягом трьох місяців вступити до шкіл грамотності. Така форма навчання діяла і при п'ятій школі. Учні допомагали учителям працювати з неписьменними. Школярі були активними у громадському житті міста: виступали з концертами перед безпритульними, перед пораненими, які лікувалися в госпіталях.

1921 рік… Ще Україна дивиться пожежищами, дихає димами. Кожен день мобілізація, черги, крайки хліба з остюками. Але життя не вмирає. П'ята трудова школа живе, хоча в школі холодно. Дітям навіть нема в що одягтися. Мають місце випадки, коли на заняття приходять три – чотири учні.

Робітники відраховують гроші, щоб допомогти голодуючим дітям. Учні п'ятої трудової школи беруть участь у розповсюдженні спеціальних марок вартістю в 1, 2, 3, 5 карбованців. Виручені кошти йшли на користь дітям.

Та віриться в краще. 1 березня 1923 року учні школи з іскорками надії в очах ідуть на безпартійну дитячу конференцію. Разом з іншими делегатами дружно співають "Інтернаціонал", з цікавістю слухають доповідь 12-річного учня Штейна.

На початку 1926 року школа має змогу нормально працювати. Дисципліна покращується, але ще не вирішена проблема безпритульних. Багато ображених на свою долю, часто бувають грубими, бо батьків у більшості вбито.

Одним дітям школа допомагає влаштуватися на роботу, іншим – одержати місце в дитячому будинку.

В 1927 році на базі п'ятої трудової школи створюється середня школа. Директором призначається Пінчук Г. П. пізніше міністр освіти, а потім уповноважений у справах культури при Раді Міністрів УРСР.

У 1932 році при школі організовується лікнеп для робітників турбомеханічного заводу.

У 1938 році у школі почала працювати учитель географії Олена Михайлівна Мовмига, яка у випускників 1953 року була завучем середньої жіночої школи № 5 і викладала географію. Школа 1938 року була розміщена у двох малих приміщеннях і двоповерховому будинку. Працювала школа у дві зміни, було понад 40 класів. Директор школи Коваленко Г. Ю. був призваний в ряди Червоної Армії., тому у 1940 році директором призначено Кравченко І. П..

У 1939 – 1940 роках почали будувати приміщення 25-ї школи, яка скомплектована була з учнів 5-ї і 9-ї шкіл. Директором 25-ї школи був Ніколаєнко. Восени 1940 року частина класів і частина вчителів перейшли до 25-ої школи. І. П. Кравченка призначили працювати в РВН, а директором став Кондратенко І. Д.

У січні 1941 р. турбомеханічний завод розширював територію і двоповерховий будинок школи зламали. В 5-й школі залишились тільки 1 – 5 класи, керувала школою директор 25 школи Ніколаєнко Завучем був колишній директор 5-ї школи Кондратенко І. Д.

З вересня 1941 р. заняття в школі не розпочиналися, бо в 25 школі знаходився військоий госпіталь. У роки війни школа розміщалася в одноповерховому приміщенні і заняття проводилися тільки в початкових класах. Дитинство, затьмарене пожарищами тимчасовой фашистської окупації з вересня 1941 по 23 вересня 1943 року, закарбувалося в пам'яті.

Ось спогади Валентини Василівни Кошкалди, випускниці школи 1953 року: „ Школа! Мати моя рідна! Скільки років минуло! Скільки вітрів перевіяло над тобою, а ти живою і юною стоїш переді мною, оповита, мов серпанком, любовію і ніжністю!

Як давно це було! 1943 рік. 23 вересня. Всю ніч жахалися ми від розривів бомб, снарядів, кулеметних черг, пожеж, які загравами палали, охопивши все місто. Ніч була від того світла, мов гарячий день. Під ранок, перекрикуючи постріли, отой страшний шум і гуркіт, ми почули рідне дзвінкоголосе довгочекане: "У – р – а – а – а!". Прийшло визволення…

На календарі – 23 вересня. А вже другого жовтня ми прийшли до школи. А там, як кажуть: ні кола, ні двора, ні вікон, ні дверей, ні сісти, ні писати ні на чому. Несли з дому і стільчики, і столики. Вчилися у трьох одноповерхових будиночках, в одному із яких при німцях була школа. Дві кімнати перегороджені "роздвижною" дерев'яною стінкою. Тому за один урок ми немов у двох класах навчалися. В одному Надія Іллівна розповідає про квіточку, а в другому Євгенія Іванівна – про тангенси і котангенси. На свята розсуваємо стінку – і влаштовуємо вечір. Грає наш рояль, під який ми, завжди співали. І був у нас жіночий театралізований ансамбль. Ходити на його заняття нас ніхто не примушував. Ми бігли самі і в дощ, і в сніг, і в страшну багнюку, коли приходила весна. Асфальту в парку не було – всюди болото по коліна. А ми співали!

У 1948 році на республіканській олімпіаді в Києві зайняли призове місце, побачили столицю, людей. І нас побачили, дізналися, що є в Полтаві така 5 щкола з такими голосистими дівчатами.

Щороку в парку "Перемога" було свято пісні, і , майже, щодня – репетиції. І бігли бігом, бо уболівали за честь школи.

А свято Перемоги! Перше Травня! Самі готуємо костюми всіх республік, робимо яблуневий цвіт, готуємо величезну квітку, яка розкривається, а там – наша Дюймовочка – Женя Сидляренко – дівчинка перемоги.

І щоб все це підготувати, ми біжимо до шефів заводу "Метал" (теперішній "турбомеханічний"), просимо і шибки для вікон, і дошки для столів, і рамки для портретів, і машину, яку треба так прикрасити, щоб вона була найкращою.

Це лише те, що поза уроками. А основне – навчання. Прийшли ж до школи ні книжки, ні зошитів, ні олівців, ні чорнила. Книги діставали хто де, часто був один підручник на клас. І вчилися всі, ділилися і шматочком паперу, і кусочком олівчика. Уроки часто готували разом, групами ходили один до одного, уболівали один за одного, допомагали в усьому. Вчилися всі добре.

Наша школа це був один великий дім, одна сім'я. У когось горе – ми всі там. Помер у Тамари Рогової тато-інвалід без ніг – ми з нашою вожатою Любочкою Білій (а вашою – Любов Юріївною Акіменко) пішли за ялинкою, в'язали вінок, допомагали Тамарі дома.

Захворіла наша Зоя Любченко – перестала бачити. Потрібен цукор, а його немає. Зносили по чарочці, по скляночці, купували цукерки, бігала до неї додому за Зіньківський переїзд, розповідали новий матеріал, допомагали. І Зоя одужала, гарно закінчила школу, згодом – інститут, працювала завучем школи у Запоріжжі. До речі, з 33 учнів класу – 14 педагогів, 3 інженери-будівельники, 1 хімік-технолог, 1 провізор, 1 економіст. А в яких умовах ми вчилися?! Самі ходили голодні і холодні, але ось треба було відвідати поранених у госпіталі (не люблю "шпиталь" говорити). І несемо, що в кого: то сушку, то цукор, муку, а кому мама щось спече, зв'яже, пошиє, вишиє. Ще й концерт приготуємо. І знову із загоновою вожатою Любочкою Білій несемо величезну виварку узвару, дарунки. І… наші пісні. Як радо нас зустрічають поранені!

Знаєте: радо пригадувати все це, бо воно говорить про нашу дружбу і усвідомлення нашого обов'язку. Ми розуміли слово:"Треба". Значить і уроки робили вночі при каганці, зробленому із гільзи снаряду, бо ж ранком треба йти виконувати свої громадські доручення.»

 Розділ 3.

Від жіночої школи 1944 року до школи сучасних технологій.

З 1944 року школа стає жіночою. І директором школи стає Дігтяр Катерина Кіндратівна (фото 6) (з 1944-го по 1964-й рік).

В 40 - 50-х роках в школі працювали такі вчителі (фото 7):

Харченко Данило Єрофійович – українську мову

Фролова Ніна Володимирівна – хімію

Пащенко Євдокія Дмитрівна – фізкультуру

Дігтяр Катерина Кіндратівна – історію

Мовмига Олена Михайлівна – географію

Кіріченко Марія Михайлівна – фізику

Роменська Марія Степанівна – російську мову

Безобразова Лариса Петрівна – математику

Педай Зоя Степанівна

Голікова Євгенія Антонівна

Монісова Роза Йосипівна

Солодовник Наталія Григорівна

Якісько Марина Андріївна

Костенко Анастасія Некіфорівна

Крижанівська Євгенія Костянтинівна

Шкірко Дарія Андріївна

Підопригора Олександра Юхимівна

Пруткова Євгенія Наумівна

Криворучко Степан Іванович

Танянська Наталія Степанівна

Танянський Мефодій Захарович

Курочка Анастасія Антонівна

Пупко Олександра Корніївна

Худолій Катерина Федорівна

Литвиненко Таїсія Іванівна

Філянська Наталія Олександрівна

Костенко Олександра Петрівна

 Спогади, які подарувала про школу, Ольга Бочарова: "Полтава – это обетованная земля моего сердца. Здесь прошли мои самые лучшие годы, счастливые годы детства и юности, хотя назвать счастливыми, кажется, их и нельзя.

Нельзя, потому что я слишком рано осталась без родителей. В 1944 году, в октябре, пропал без вести мой отец, в марте 1946 г умерла мама. Мы трое сестер (я средняя) остались с бабушкой в школьной квартире, с которой нас потихоньку вытесняли. Это было понятно: не стало родителей-учителей. Надя, старшая в 1948 г. закончила техникум в Киеве и получила назначение на работу в Полтаву, а ранее мы жили в Киевской области. Она получила комнату в общежитии и стала собирать нас. Я год жила у двоюродной тети в Пирятине, Юля с бабушкой у другой в Узине. После окончания пятого класса тетя посадила меня на поезд и я поехала в Полтаву. Поезд пришел очень рано, я вышла. А куда идти? Спросила, путь был ясен и прямой – по Октябрьской. Все нашла, но пришла вся мокрая, несчастная. Встреча была и радостная, и горькая. Мы обе наплакались. Но детство, юность счастливы тем, что есть надежда на будущее.

Надо было устраиваться в школу. Надя указала мне на пятую, так как она знала где она. Взяв документы, я пошла. Тогда школа состояла из двух зданий. Пришла в главное, а меня встретила лаем собака. Я не испугалась, так как у нас всегда были собаки, но не знала, что мне делать. На лай вышла маленькая полная женщина. Узнав, что мне надо, пошла со мной в школу. Посмотрев мои документы, записала в 6 класс. Это была моя первая встреча с Екатериной Кондратьевной Дегтяр, добрейшим и самоотверженнийшим человеком, приподнесшим мне урок гуманизма в такое непростое тогда время. Этот урок гуманизма идет со мной всю мою жизнь.

Помню первый день в школе. Во дворе собрались учителя, ученики, а перед ними выстроился ряд учениц в белых кофточках, темных юбках. Они что-то пели, помню только «Лапти, лапти мои». Руководитель Нина Федоровна. В центре стояла девочка с крупными чертами лица, огромными карими глазами и толстенными косами. Она пела так искренне, что ее нельзя было не заметить, как потом я узнала это была Валя Бублий.

Первый день в классе. Новому ученику всегда непросто, но тут ко мне подошла симпатичная девочка, заговорила со мной, мне стало просто и хорошо. Это была Валя Дрезнер. Мы с ней подружились. И теплоту этих отношений я с благодарностью вспоминаю до сих пор. Еще одна девочка привлекла мое внимание. Это была высокая, красивая девочка с чудными длинными косами, которые она часто закидывала за спину, чтобы не мешали. Она всегда ходила в школьной форме сшитой, как мне казалось на заказ шила бабушка. Свежий цвет лица, черные, как нарисованные, брови, яркие припухшие губы, смешливая и серьезная. Это была Валя Ведмеденко. Наши интересы совпали, мы подружились, Валя заходила за мной, и мы вместе шли в школу. Она училась в музыкальной школе, а я очень любила музыку. Валя давала мне свои тетрадки с записями о композиторах, и я их старательно переписывала. Даже пыталась меня учить играть. Смешные и наивные детские мечты. Я в это время прочла повесть Копыленко "Десятиклассники". Валя мне почему-то казалась Кирой, героиней повести. Я не помню уже содержания, но это чудное впечатление осталось.

В 7 кл. как-то Женя Сидляренко тяжело заболела, кто-то к ней собирался идти, все решили написать ей по записочке очевидно, моя записочка привлекла внимание Жени, и с 8 кл.и до окончания школы мы сидели вместе с ней, были очень дружны, и я всегда с теплотой вспоминаю эту дружбу. Мы сидели на второй парте первого ряда, перед нами сидели Майя Чернышева и Алла Любисткова, Валя Ведмеденко с Людой Пащенко на втором ряду рядом с нами, за нами Зоя Гурина с кем-то, не помню, милые друзья юности.

Мы жили обычной жизнью учеников того времени. Было все, но не было зла, зависти, как мне казалось, а это очевидно, главное.

Где-то еще в шестом классе стали отбирать учеников для хора, попала туда и я, но мне не хотелось идти. Вызвала меня Екатерина Кондратьевна. Я отказывалась ходить на хор, говорю, что не умею петь. А она мне: "Говорить умеешь – значит и петь умеешь". С этого времени и до окончания я пела в школьном хоре, потом – университетском, потом – в учительском. И всегда с благодарностью вспоминала своего директора, добрую Екатерину Кондратьевну.

Самое глубокое впечатление из учителей оставил Данило Ерофеевич Харченко, преподаватель украинского языка. Высокий стройный старик, красивая интелегентная внешность, прекрасный язык и умение понять ученика. Мне он до сих пор кажется идеалом учителя. Жаль, что в старших классах он не работал. И еще об одном учителе хочется сказать. Это Лариса Петровна Безобразова. Учитель математики. Она пришла к нам сразу после института. Высокая, с изумительной, словно точенной фигурой. Ходила она в темном облегающем шелковом платье. А походка – царственная. Как-то домашняя работа была сложная, многие не сделали, договорились сказать, что никто не сделал, думали: всем двойки не поставит. Но не тут-то было. В журнал было поставлено 22 двойки. Но мы не обиделись. Она была строгая, но добрая, мы ее полюбили. Мы с Женей стали решать быстро, а она нам сразу новые задачи. Кто знает, может если бы Лариса Петровна осталась с нами до конца, тогда бы и я стала учителем математики, но она вышла замуж, уехала в Нижний Тагил. Мы провожали ее со слезами, подарили куклу для маленькой дочки и "Войну и мир". Второй учитель меня прельстил и я увлеклась литературой, тем более, что сестра мне подарила томик Пушкина с романом "Евгений Онегин", за лето я выучила роман наизусть. И это решило мою судьбу. Я поступила в Харьковский университет, стала учителем русского языка и литературы. Благодарна за это и нашей классной даме – Марии Степановне Роменской, которая с упоением преподавала нам русский язык и литературу.

Еще один учитель оставил глубокий след в моей жизни. Это учитель географии Елена Михайловна Мовмига. Ее знания, умение рассказывать заставляли любить и предмет. Помню школьные вечера вопросов и ответов, литературные вечера, викторины. Как-то был Пушкинский вечер и была викторина, посвященная творчеству поэта. Как всегда, у нас были ученики других школ. Своими знаниями покорил ученик 25 школы (фамилию не помню), он прекрасно отвечал на все вопросы. Каково же было мое разочарование, когда я увидела книжечку "Викторина по творчеству Пушкина". Так вот откуда знания.

Помню, как ставили "Ревизора" Гоголя. Анну Андреевну играла Алла Любисткова. Вот тогда я поняла, что значит играть роль.

А наши выступления на смотрах художественной самодеятельности… И опять я с благодарностью вспоминаю своего доброго директора Екатерину Кондратьевну. Как всем в таком возрасте хотелось пошалить.

Была введена зарядка перед занятиями. Валя Ведмеденко почему-то задержалась, зашла за мной позже, и мы опоздали. Пришли, когда вся школа уже построена, а перед ней стояла наша Екатерина Кондратьевна и сама проводила занятие. Это было довольно комично. Маленькая, полная, в своем коричневом костюме, юбка узкая, она делала приседание. Мы с Валей спрятались в кустах, чтобы потом вместе со всеми зайти в школу. И все-таки мы любили своего директора, она сама нас всех любила и о каждом о нас заботилась.

И потом, став учителем, я вспоминала свои школьные годы, старалась понять своих учеников, увидеть в них то главное, что потом составит их человеческую сущность.

И еще есть одно событие, о котором мне хочется сказать. Оно сыграло в моей жизни важную роль. Это дружба с учениками 25 школы. Я увидела, как могут быть интересны, умны ребята. Общалась с ними, многое узнавала (мне же казалось, что я знаю, по крайней мере, несколько больше других), я увидела, что мир многообразен и интересен. А много знать – всегда привлекательно. Я благодарна всем своим друзьям, ученикам 25 школы, за то теплое чувство, что согревает мою душу даже спустя 50 лет, тем более, что моя счастливая судьба связана с одним из них.

Обращаясь к вам всем, могу только повторить Пушкина:

«Друзья мои! Прекрасен наш союз…»

Настоящим и будущим ученикам 5 школы я желаю светлого счастья, крепкой, красивой дружбы, желания и умения учиться, стремлению к знаниям. Чем больше знаешь, тем интересней жить. И при этом всегда помнить, что ты Человек, а это налагает на тебя и определенные обязанности. Так что «счастливого пути!»

У Валентини Ведмеденко зберігається фотографія 1951 року (фото 8). На передньому плані прилягли дві подруги-відмінниці ліворуч – Оля Кисіль, праворуч – Валя Ведмеденко. Сидять зліва направо: Віра Грубич, Тамара Рогова, Ліда Погрібна, Валя Овсянік, Майя Чернишова, Валя Удовіченко, Ніна Тендітник, за нею – Женя Сидляренко праворуч від класного керівника Марії Степанівни Роменської, і ряд вчителів: С. Г. Кам'яник, Марія Михайлівна Кіріченко, Лариса Петрівна Безобразова, Катерина Кіндратівна Дехтяр (директор школи), Олена Михайлівна Мовлига, Данило Єрофейович Харченко, Євдокія Дмитрівна Пащенко і продовження нашого класу: зліва Зоя Любченко, Валя Бублій, …Клава, Тося Сисько, Світлана Козюліна, Марія Матвієнко, Люда Пащенко, Оля Корчагіна, Алла Любисткова, Ліда Кулик, Валя Опанасенко, Люся Бажан, Зоя Гуріна. За ними: Марія Кузьменко, Валя Опанасенко, Галя Білик, Валя Дрезнер, Валя Забільська, Рая Бідна, моя персона (Ліда Черпакова), Люда Рудіч. І завершують фото трою: Валя Ракецька, Зіна Нагірна, розповідала Лідія Черпакова.

Пригадує Валентина Ведмеденко:

Мине ще півроку, і ми, однокласники 1953року випуску, знову, вже вкотре, зустрінемося у рідній школі. Була зустріч через 25 років після закінчення школи, через 40, а тепер уже і через 50. З 1993р. ось – ось уже 10 років поспіль ми стали зустрічатися майже щомісяця. Що нас спонукає до цього? Солодкі спогади про дитинство та юність? Не тільки. Спогади про те, що нас об’єднувало, - про школу, шкільне життя. Не кожна школа може похвалитися такою прихильністю до неї своїх учнів, а наша може. У 5-ій школі я почала вчитися з 1944року (з 2-го класу), бо саме тоді почалося роздільне навчання хлопчиків та дівчаток. Я мусила ходити до 16ої школи, та мама моя, знаючи, що школа №5 уже тоді мала добру славу через свій педагогічний колектив, пішла домовлятися з директором, і моя доля зробила мені перший подарунок – я стала ученицею 5–ої школи і жодного разу за все життя не пожалкувала про це.

Нам хотілося ходити до школи, бо ми не тільки пізнавали щось нове, цікаве з предметних уроків, ми гостро відчували тепле ставлення до нас учителів, директора, завуча, їх зацікавленість у нашому навчанні, а й у наших бажаннях, потребах, пристрастях, захопленнях, у нашому житті вдома. Все це створювало атмосферу відвертості, з домашнього затишку.

У складні воєнні роки далеко не в кожній сім’ї дитина могла з’їсти зайвий шматок хліба, отож у школах нас підгодовували: давали тарілку горохового супу, хліб і чайну ложечку цукру. Я добре пам’ятаю, що чергові вчителі підходили до кожної дитини і, як голодним галченятам, засипали той цукор до рота, щоб ніхто не був обділений.

Здається, у нашій школі не було учителів, у яких я б не хотіла вчитися навіть з погляду нинішнього мого віку.

Найщиріші дитячі захоплення і прихильність ми усі віддавали нашому улюбленцю Марченку Данилові Єрофійовичу – справжньому поборнику українського слова. Кожен учитель має бути трохи артистом. Данило Єрофійович був артистом неперевершеним. Він прекрасно декламував вірші, він так читав уривки з творів, що ми щиро і відверто то сміялися, то плакали, не маючи змоги впоратися зі своїми почуттями. До речі, ми ще тоді дізналися, що в молодості (на час нашого навчання йому було років 45-50) він брав участь у самодіяльному спектаклі „Наталка-Полтавка” і грав у ньому Петра, тож, мабуть, і співав непогано. У програмі 7-го класу „Енеїди” І. П. Котляревського не було. Данило Єрофійович не примушував нас читати „Енеїду”. Він запропонував нам підібрати синоніми до слів „тікати”, „ходити” і порекомендував пошукати їх саме в цьому творі. Мудра голова була у цього вчителя! Почавши читати перші сторінки у пошуках синонімів, уже ніхто не міг відірватися від цієї книги. І так на кожному уроці. Любов до рідної мови зростала непомітно і залишилася на все життя. Глибока шана йому за це і щира дяка.

Учитель хімії Ніна Володимирівна Фролова дивувала нас надзвичайною любов’ю до свого предмету відданістю своєму фаху, добротою, вимогливістю та справедливістю. В перші повоєнні роки вона невідомо де діставала хімікати, пробірки, колби, сухий спирт, і на її уроках кожен учень своїми руками міг зробити будь-яку спробу, правда, за столом сиділо по четверо учнів. Але ж в інших школах цього не було! Ми спілкувалися зі знайомими з інших шкіл і знали, що спроби робилися тільки за столом учителя. Недарма ж одна з наших однокласниць стала кандидатом хімічних наук, можливо, і вищих звань здобула, але з роками зв'язок з нею урвався. Авторитет Ніни Володимирівни був настільки високим, що одна з наших однокласниць, уже киянка, привезла свого сина – випускника, що одна з наших однокласниць до неї, щоб оціни рівень його знань і визначитися у необхідності додаткової підготовки, в якій, до речі, потреби не було, як визначила іще одна наша улюблена і як підтвердили вступні екзамени до вузу.

На жаль, дуже мало вчила нас математик Лариса Петрівна Безобразова. За сімейних обставинами вона залишала наше місто і нас, восьмикласників. Але її доброзичливе ставлення учнів, її повага до них, її спокійне, врівноважене слово, її уміння пояснити незрозумілі математичні явища так, що мабуть, і нездара зрозумів би, зробили цей предмет для багатьох цікавим, а для тих, хто хисту до математики не мав, він все ж таки не став нелюбимим. А вчительку ми поважали, жалкували за нею, завжди пам’ятали її і у випуску фотографію помістили і її миле усміхнене обличчя.

Завжди пам’ятала і пам’ятатиму завуча школи, учителя географії Олену Михайлівну Мовлигу. З виду сувора і неприступна особа Олена Михайлівна була щирою, глибокою зацікавленою в учнівських долях людиною. Вона знала про нас якщо не все, то майже все. Через кілька років після закінчення школи вона при зустрічі спитала мене, як поживає мій пухнатий улюбленець кіт (!), а коли ми, однокласники, прийшли привітати її з 90 – річчям, вона майже всіх впізнала по голосах, бо бачити вже не могла. Яка професійна пам'ять! Про вміння подати учбовий матеріал годі й говорити, ми зачаровано разом з учителем подорожували по світах, і здавалося, не було такої місцини на земній кулі, де б вона не побувала. Географію ми знали і любили, а заодно і любили і вчителя. При згадці про неї з’являється почуття вдячності, що така людина трапилася на життєвому шляху ще змолоду, і гордості, що це трапилося саме в нашій школі.

При згадці про директора школи Катерину Кіндратівну Дегтяр завжди з’являється добра посмішка. Її повна невисока постать («наша Квадратівна» ми її звали поміж себе) виникала скрізь і завжди, жодна подія у школі не відбулася без її участі. Постійно заклопотана, вся у справах: то турбується, щоб у школі було тепло ( у воєнні роки самі возили дрова для отоплення приміщень), то щоб нас нагодувати, то позичити у якоїсь багатої організації костюми для шкільного хору на час його виступу, то допомогти одягом та взуттям дітям із сімей що найбільше потерпали від нестатків, то влаштовувала для старшокласників сумісні вечори з учнями чоловічої школи (аякже! Треба ж було належним чином знайомити дівчат з хлопцями, а не дозволяти, щоб ті знайомства відбулися десь на вулиці. До речі, з тієї дружби двох класів чоловічої школи № 25 та нашої утворилося три подружні пари). Почуття глибокої відповідальності за школу, за педагогічний та учнівський колективи ніколи не залишало її.

Ніколи не забуду прикру історію з ковзанами – єдиною парою, котрою користувалися я і мій старший брат. На вечірці у школі зіпсувалася радіола, і щоб ми могли продовжувати веселитися, я помчалася за братом на стадіон, де він катався на ковзанах, привела його до школи. Поки він ремонтував радіолу, ковзани з ботинками безслідно щезли. Це було ударом не тільки для мене з братом, але й для директора. Така ганьба для школи, така втрата для мене з братом! Катерина Кіндратівна прийняла рішення: віднині я і її син будемо користуватися синовими ковзанками через день. Усю зиму вона уважно стежила, щоб ця черга не порушувалася. Яка мати забере радість у своєї дитини і віддасть її чужій? Значить, не були ми їй чужими, рідними ми їй були; наші прикрощі болі їй так само, як і нам, вона нас розуміла, співчувала нам, завжди приходила на допомогу. А цей випадок на все життя залишився для мене прикладом стосунків людини найвищої посади у школі з найнижчим членом шкільного колективу, прикладом небайдужості і достойного рішення неприємної справи.

Іще один приклад, який дає характеристику педколективу разом з його керівництвом. Після того, як я закінчила 7-й клас, у мене в літку помер батько, і мама вирішила, що мені краще залиши школу і швидше набути якогось фаху, закінчивши технікум. Мені було дуже шкода йти зі школи, але я погодилась. Та розтавання з школою було таким невимовно тяжким, що в першу зміну я ходила до технікуму, а на другу зміну бігла до своєї школи, сідала у своєму класі за вільну парту і просиджувала всі уроки. На той час у старших класах середніх шкіл ввели плату за навчання. Звичайно, за мене ніхто не платив. Мене на уроках ніхто не питав, ніхто не оцінював моїх знань, але протягом мені ніхто й слова не сказав, чому це я тут сиджу, ніхто не кинув докору чи навіть незадоволеного погляду у мою сторону. Зі згоди, я так думаю, дирекції мені дозволялося бути присутнього на уроках, а учителі ставилися до мене з розумінням, чуйністю та прихильністю. Низький їм уклін за це. А через місяць я «виплакала» у мами десятирічку і повернулася до школи.

Своїми спогадами про школу ділиться Валентина Орисенко: "Тільки спогад зупиняє час і повертає в ті роки, школу і той час.

Полтава, 1943 рік, війна, бій за аеродром, 20 вересня, німці відступають, спалюючи за собою все. Стоячи біля спаленої хати, відчуваю в душі біль і гнів.

Та 23 вересня радощам не було меж. Я бігала із айстрами зустрічати наших воїнів, частини яких входили до міста.

Жовтень місяць, мама відвела до школи №5 пізнавати науку. Школа розташувалася в двух окремих одноповерхових будинках (в одному з них до цього була церква).

Пам'ятаю Данила Єрофейовича Харченка, артист, вчив любити українську, інтонація мови у нього йшла з душі. На наші настирні запитання, коли ж настане комунізм, він з усмішкою обіцяв його прихід років через 15.

Грамоті російської вчила Марія Степанівна Роменська. Пам'ятаю якось запитує: "Ви хоч газету в сім'ю виписуєте?" – "Так, так", – брешу. Але про яку газету мова? Було холодно й хотілося їсти, і це на першому місці. Цікавими були уроки російської літератури у Марії Степанівни. Завжди була у темі уроку та родзинка, яку не знайдеш в підручнику.

Лариса Петрівна Безобразова, в моїх очах, не могла терпіти, щоб хтось не знав математики. Залишала після уроків, повторювала матеріал ще раз.

Наталія Ілінічна Кірілова дарувала любов до всього живого на землі. Були діляночки землі, учні садили і доглядала хто що. Я вирощувала льон, квіточки якого, при спогаді, нагадують очі вчительки такі ж голубі і ніжні. Було запитує: "Шпаківні розвісили, порахували скільки разів у день прилітали птахи годувати пташенят?".

Категорична, строга завуч Олена Михайлівна Мовмига лагіднішала при спогадах на уроках географії, розповідаючи про враження де побувала. І це було майже на кожнім уроці. У мене складалось враження, що вона об'їздила кожен куточок земної кулі.

Катерина Кіндратівна Дігтяр – врівноважена директор школи. Вболівала за всіх і за все. Пам'ятаю, у молодших класах запитує: "Дітки, в кого є братики, сестрички, приводьте їх до школи, поїдемо, прорвемо просо від бур'янів, а потім і пообідаємо.". По коридору центрального корпусу школи, стояли столи, пахло гороховим супом, діти обідали. Навчала вона не тільки історії, а й зуміла організувати навчання старших класів, урокам танцю.

Я вдячна вчителям школи, мій уклін Вам до землі за Ваше терпіння (школа хоч і жіноча, витівок вистачало), вміння виховати в дитині людяність і добродушність.

Клас був дружним. В класі чисто: на підвіконні квіти, на стіні газета, в якій висвітлювалося життя класу.

У кожної з нас було прозвисько, ніхто не ображався і понині не ображається.

Зустрічалися, зустрічаємося, підтримуємо одне одного в тяжкий час: духовно, енергетично, удосконалюємося".

 Фрагмент з вистави "Ревізор" ( фото 11 ), де роль Чичикова виконує Валентина Ведмеденко, а Алла Любисткова, відома згодом багатьом полтавцям як Алла Миколаївна Ліпатова успішно зіграла Коробочку. Про це вона і зараз згадує з приємністю. Спогади Ліпатової (Любисткової) Алли Миколаївни.

„Я навчалася в Полтавській школі №5 з п'ятого класу, до цього навчалася в школі №18, де закінчила перший клас, а потім була переведена до школи №2, звідки після четвертого класу, направили до СШ №5, де прийняли до 5-Б класу. Класним керівником була вчителька математики Надія Іванівна.

Реформація в середній освіті в 50-ті роки позначилась і на нас, до того ж, на мою думку, в негативному відношенні. Були створені жіночі і чоловічі школи. СШ №5 стала жіночою школою. Навчалися ми спочатку в корпусі №1 (бувша церква), а в шостому і сьомому класах ми навчались в центральному корпусі, де знаходилась вчительська, кабінет директора і завуча. Директором школи була Дігтяр Катерина Кіндратівна, а завучем Мовмига Олена Михайлівна, навчання було двозмінним, ми ходили в другу зміну, а жили на Юрівці, в районі СШ №25, яка була чоловічою. З хлопцями цієї школи ми спілкувалися.

Тож темного зимового вечора Олена Михайлівна Мовмига заходила в класи і говорила: "Мої любі юрівці, я вас чекаю біля воріт школи". Ми поспішали до воріт (нас було 8 осіб з різних класів) і разом з Оленою Михайлівною йшли додому, бо вона теж проживала на Юрівці. Вона розповідала нам як пройшла війну і які цікаві випускники в неї були до війни.

Мовмига О. М. Залишила в мене найкращі спогади про дитинство. Вона була вимогливою і досконало володіла педагогічною справою.

Коло ми стали восьмикласники, нас об'єднали в один клас, бо багато дівчат після сьомого класу пішло працювати, а деякі вступили до технікумів. У нас в класі було 33 дівчини. Класним керівником призначили Роменську Марію Степанівну – викладача російської мови і літератури. Вона тоді була ще незаміжньою і могла багато часу приділяти нам.

Організація літературних вечорів, зустрічей,робота драматичного гуртка – це робота її рук. Вона товаришувала з Любов'ю Олександрівною Бабап, а та поєднала хлопців свого класу з нами – дівчатами. Всім нам запам'ятався вечір, який ми готували з Марією Степанівною, присвячений М. В, Гоголою, де ми ставили п'єсу "Ревізор". Добре справлялися з своїми ролями Ведмедмнко Валентина, вона виконувала роль Чичикова, Сидляренко Євгенія, вона виконувала роль Марії Олексіївни.

Мені дісталася роль Коробочки, і я намагаляся виконати свою роль так, щоб дійсно сміявся глядач над потворами суспільства, яке критикувало М. Гоголя.

Робота над „Ревізором” принесла успіх драматургові і Марії Степанівні, ми одержали подяку від адміністрації.

Марія Степанівна Роменська побачила і в мені організаторські здібності, які я іноді повертала не в розумний бік. Одного разу, поговорила зі мною на цю тему, вона порекомендувала в класі обрати мене комсоргом. Старостою класу була Валя Бублій – авторитетна, розумна і красива дівчина. А політичним осередком керувати мені. Я повинна відзначити, що то був розумний крок з боку Марії Степанівни, бо я внутрішньо змінилась, вирівняла ту „кривизну”, яка тягла мене на неадекватні вчинки. Вона часто радилась зі мною, відправляла на зустрічі і наради комсоргів, які відбувалися за межами класу і чекала.

Все це допомогло мені в житті, я змогла працювати на керівних посадах і директором СШ. 10, керівником в Ленінському районі м. Полтаві, в облвиконкомі.

Я щиро дякую Марії Степанівні Бутенко (Роменській) за її далекоглядність, за ту увагу, яку вона приділила особисто мені в юності.

Хорошою і щирою людиною була директор школи Дігтяр Катерина Кіндратівна. Може хто буде згадувати про її недоліки. А я скажу чітко: вона прийняла школу в 1943 році, коли ледь звільнили м. Полтаву від фашистів. На голому місці, не маючи ні коштів, вона лаштувала школу. Ми зносили стільці, столи, щоб можна було створити клас і сідати за навчання. Замість дощок використовували двері від старих шаф. А опалення добували так: пиляли, рубали, збирали на пожарищах все що можна і тягли до школи, щоб натопити грубу в класі.

А згодом директор домоглась і обладнання для класів, і опалення для приміщень, і роботу буфету, де можна було купити кусочок хліба і цукерку „грибок” на сніданок. А дітям – сиротам Дігтяр К. К. домоглась безкоштовних сніданків. Це заслуга директора.

Через 10 років, коли ми одержували атестати зрілості, СШ. №5 була вже авторитетною в місті Полтаві школою. У нас проводились відкриті уроки, найчастіше їх давав Харченко Данило Єрофійович – викладач української мови та літератури. Це на рідкість був чудовий педагог і методист.

Він не тільки досконало володів своїм предметом, а вмів і намагався прищепити любов до нього усім нам. Данило Єрофійович так художньо читав твори українських письменників, подаючи новий матеріал на уроці, що ми, затамувавши подих, сиділи, зачаровані художніми образами.

Я, особисто, навчаючись на філософському факультеті Ужгородського університету, підбирала твори, які чула у виконвнні Харченка Д. Є., і вголос читала, щоб навчитись його майстерності художнього слова. Зараз, коло я проводжу уроки літератури, то ілюструю художнє читання, щоб зацікавити своїх студентів, як колись вчив мене Данило Єрофійович Харченко.

Прекрасними і вимогливими викладачами були: Марія Михайлівна – викладач фізики; Безобразова Лариса Петрівна – викладач математики.

Нам повезло, що на той час був підбір таких педагогів, які не тільки гарно викладали свій предмет, а й дбали про наше виховання, про становлення наших душ і взаємовідносин, які ми зберегли і сьогодні.

Пройшло багато років, як ми закінчили школу. Ми вже люди похилого віку. Але шкільні взаємовідносини поєднали нас в єдину сім'ю і на все життя спаяли дружбою. Ми і до цих пір зустрічаємось, разом відзначаємо свята, дні народження, прогулянки по р. Ворскла. Ми допомагаємо один одному у радощах і скруті. Таких взаємовідносин хотілось би побажати сьогоднішнім учням, які навчаються в СШ №5.

Доречно відзначити, що ми не довго сумували, що нас роз'єднали з хлопцями, залишивши в жіночій школі. З 8 класу ми потоваришували з хлопцями СШ №25, і ця дружба єднає нас і сьогодні.

Сьогодні, в цей же час, хлопці зустрічаються з випускниками в своїй СШ №25. А коли закінчаться урочисті частини, ми знову зустрінемось на неофіційному заході.

Хай щастить всім нашим викладачам, які сьогодні ще мають змогу працювати над собою.

Велика подяка вам, наші вихователі, за наше виховання і навчання!

Хай квітне і повниться талантами і авторитетом наша рідна СШ №5!

Хай всім щастить!”

В 1978 році випускники 1953-го року святкували чверть віку закінчення школи. Ось як тоді писала обласна газета „ Зоря Полтавщини” від 17 травня 1978 року. „ІМ'Я НАМ – ОДНОКЛАСНИКИ

У середніх школах №5 і №25 міста Полтави недавно відбулося свято, яке можна було б назвати так: вшанування шкільної дружби. Старшокласники зустрілися з колишніми випускниками.

Рівно 25 років тому десятикласники 5-ї жіночої і 25-ї чоловічої полтавських шкіл зустріли свій випускний світанок, далі дороги пролягли нарізно – одні піщли вчитися, інші працювати. Але кожен поніс з собою в доросле життя світлі спогади про школу, друзів-однокласників, вчителів, а ще … Хлопці, слухаючи останній дзвінок, думали про те, що завжди будуть пам'ятати свого класного керівника Любов Олександрівну Дігтяр і дівчат з 5-ї жіночої школи, а дівчата – про те, що не забудуть свою Марію Степанівну Бутенко і хлопців з 25-ї чоловічої…

Комсомольські організації двох шкіл, всупереч невдалому експерименту-поділу, дружили. Тематичні вечори і комсомольські збори, походи в театр і кіно проводили разом.

До нинішньої зустрічі готувалися теж разом. Чимало зусиль довелося докласти організаційним комітетам двох колишніх десятих класів, очолюваним З. Ф. Гуріною та О. В. Упоровим. Майже рік ішло листування. Листи з Полтави летіли в Москву, Київ, Харків, Челябінськ, Новосибірськ, Владивосток.

І ось день зустрічі. Знайомство заново. Шкільний вальс воскресив картини давно минулого. Вдома – святковий пиріг, розмови до пізньої ночі. Номери, замовлені в готелях, не пригодилися, ті, хто мешкає в Полтаві, не відпустили однокласників у готель. У школах – переклички, урочисті збори.

Найрізноманітнішими професіями оволоділи випускники 1953 року: є серед них лікарі, педагоги, робітники, науковці, партійні працівники, інженери. Кожен, кому давали слово, – старший науковий співробітник Новосибірського філіалу Академії наук СРСР В. М. Бочаров, полтавський робітник А. І. Приходько, викладачі Л. О. Різун і Є. В. Ліпатов, інженер В. В. Ведмеденко, – прагнули передати нинішнім школярам часточку закоханості у власну професію, у свою школу. Виступали і учні, діти колишніх випускників – Дмитро Різун та Марина Ліпатова.

Відбулась екскурсія по місту. Прощаючись, обмінялися адресами і вирішили: хай організаційні комітети не складають своїх повноважень.

Велика все-таки це радість – через десятки літ зустріти свого однокласника.

Т. Олександрова”

В 2003 році відбулася зустріч випускників 1953-го року. Через 50 років приємність зустрічі розділили вчителі - класний керівник Марія Степанівна Бутенко-Роменська і викладач фізики Марія Михайлівна Кириченко. Випускники були щиро вдячні їм за люб'язність поділитися своїми спогадами про класс, виразивши їм доземний їм уклін за знання, за добро і тепло, якими вони по вінця наповнили їхні серця. Вчителі зберегли в пам'яті на все життя не лише прізвища, імена, поведінку кожної учениці, а й особистість характеру.

Згадує Марія Михайлівна Кириченко:

„В школу я прийшла зразу після закінчення інституту в 1949 році.

Випускники 1953 року були моїми першими учнями. Це був мій любимий клас. На мій погляд, це була взаємна симпатія. Не дивлячись, що знань з фізики в мене, на той час, ще було мало, дівчата відносилися до фізики, в більшості, добросовісно.учениці даного класу приймали активну участь в житті школи, в художній самодіяльності. За свій 40-ка річний педагогічний стаж мені довелося вчити багато тисяч учнів, але дівчат цього класу я дуже добре пам’ятаю і зараз. Запам’ятала їх за їх доброту, чуйність, сердечність, добросовісне відношення до навчання, повагу до старших.

Взаємну повагу, симпатію ми зберегли на все життя. Ми зустрічалися через 25, 40 років після закінчення школи, з окремими випускниками в день їхнього 60-річчя. Вони відвідували мене вдома.

Кожна зустріч – це велика радість для кожного з нас.

Головним натхнеником, організатором цих зустрічей були Бублій Валя, Любисткова Алла, Черпакова Ліда, Дрезнер Валя щаслива з того, що моя професія, яку я дуже любила, залишила слід в пам’яті і в серці моїх учнів.

Від усього серця бажаю випускницям 1953 року 5-ої середньої школи здоров’я, щастя, довголіття і залишатися такими чуйними, привітними, сердечними на всі роки.”

 Надходять і надходять спогади. Тамара Кузьмічова – Рогова писала: "Как будто только недавно отзвучал нам последний звонок, а прошло уже 50 лет. Это и много и мало.

Помню когда я впервые после освобождения Полтавы переступила порог школы. Мама меня привела в школу со своим стулом, т. к. в школе не было ничего. Собирали все по крохам. Школа была расположена в трех маленьких зданиях. Но наш класс (1) был в главном корпусе и класс у нас был большой.

Писать приходилось на каких-то огрызках бумаги и чернила мама мне сделала из плодов бузины. Но учиться было интересно. А сколько удовольствия было общаться со своими сверстниками.

Первая наша учительница была Анастасия Григорьевна. Она сумела нас сплотить, научить уважительно относиться друг к дружке и к старшим. И я считаю, что наш класс был не обделен. А сколько еще хороших учителей было! Вспомнить только учителя украинского языка Данила Ерофеевича. Как он мог без шума и крика привить любовь к родному слову. И как мы старались выучить стихотворение, чтоб он остался доволен. Вспоминаю как меня послали от школы в группе школьников на торжественное собрание в доме политпросвещения приветствовать И. В. Сталина в связи с его 70-летием. А ласковая и добрая Надежда Ильинична, которая прививала нам любовь к природе и ее растениям. Мне всегда казалось, что ее доброта неиссякаемая. А Мария Михайловна как старалась, чтобы знали и полюбили физику. Но т. к. не всем дано хорошо знать и стать физиком, то с класса стали единицы физиками.

Окончив учебу в школе, мы разбрелись, разъехались. Но мы все-таки через время встречались друг с другом, а, потом начали встречаться классами за чашкой чая с песней, вспоминая как пели мы в школьном хоре. Иногда делали вылазки на дачи друг к другу, празднуя дни рождений. Четыре человека ушли уже от нас, в том числе и наша староста, но мы помним о них всегда.

Тамара Кузьмичева (Рогова)"

„П’ятдесятирічний ювілей! – так розпочала свої спогади Ніна Тендітник .

Важко навіть уявити, що для нас вже наступив полудень віку з того часу, як мивостаннє переступили поріг нашої 5-ої середньої школи.

Зараз я обертаюсь до найдорожчого джерела дитинствай отроцтва – моєї школи. Через піввікову призму часу я бачу й почуваю щось дороге, небудене, яке й до цього часу гріє мою душу.

Я хвилююсь, коли пишу ці рядки, тому що уявно йду на побачення з старим і дорогим другом – школою, яка уже одягнена в інший, класичний, здається, елегантний костюм і яка мешкає за новою адресою.

А тоді, в1943 році, наша школа знаходилася біля Павленківського парку і складалася з трьох невеличких одноповерхових будиночків, розташованих в різних місцях, де вчилися діти в три зміни.

Учбовий рік 1943-1944 навчального року розпочався не традиційно першого вересня, а пізніше, тому що місто було звільнене від фашистських загарбників 23 вересня1943 року.

Зразу ж після звільнення відкривалися школи в тих будинках, які уціліли, поскільки Полтава була вщент зруйована, в тому числі й школи. Майже всі уцілілі будинки не мали в вікнах скла. Тому кожна сім’я, в якій були діти шкільного віку, несла до школи столи, стільці, листи фанери, щоб закрити розбиті під час бомбардування шибки. Що таке шкільна парта, ми не знали. Для нас це була екзотика. Електричного освітлення звичайно ж не було. Вчилися й робили ввечері уроки при каганцях, бо керосинові лампи були тоді розкішшю.

Мало в кого збереглися від старших братів і сестер портфелі довоєнного часу, тому більшість із нас носили зошити і книжки в зшитих мамами торбинках. А ще маленькі торбинки ми шили самі для наших чорнильниць-непроливайок, які кожного дня носили до школи. Всі ці роки я зберігала і возила за собою ту чорнильницю. Вона мандрувала зі мною, нагадуючи про школу, від Прибалтики до Камчатки, навіть за кордон, де мені доводилося жити.

Зошити були саморобні з різного паперу, які графили для нас наші рідні. Книжок теж не було, а якщо й були, то користувалися ними по кілька учнів, передаючи один одному як естафету.

 Класи були переповнені, тому що під час окупації багато дітей не ходили до школи, та й за віком в класі діти були різні. В першому класі вчилися хлопчики і дівчатка разом, а потім нас розділили і наша 5-та школа стала жіночою.

Звичайно пам’ятаю я й першу свою вчительку – Анастасію Григорівну Солодовник, яка не тільки навчила мене читати й писати слова, а й допомогла збагнути їх зміст. Ми тоді були ще малими і багато чого не розуміли в першій науці першої своєї вчительки. Лише потім, через роки усвідомили той скарб, що дала нам наша перша вчителька. А ще пам’ятаю, як нам перерві вона роздавала ам сніданки – маленький шматочок чорого хліба, на який насипала чайну ложечку цукру. А ми взимку виходили з цим сніданком на вулицю, клали на ього сніг і уявляли, що їмо морозиво.

Залишилися в пам’яті наші походи в цей час до шпиталю. Там ми співали, розказували вірші, танцювали і бачили, як тепліли обличчя поранених бійців. Вони були ласкаві до нас, тепло нас приймали, обдаровували листівками, на яких писали зворушливі слова подяки і різні побажаня. Мабуть в нас вони бачили своїх маленьких дітей.

Багато вражень від того часу пам’ять зберегла, але найяскравіші пов’язані з нашими вчителями. Це були не просто вчителі, а вчителі від Бога. Хочеться низько вклонитися їм, й виразити щирі слова подяки.

Хіба ж можна забути Харченка Данила Єрофійовича, який викладав українську мову і літературу в середніх класах і який не довів нас до десятого класу, бо вийшов на пенсію. Яке щастя, що нам довелося в нього вчитися! Це був не тільки прекрасний учитель, це був до того ж ще й великий (я не перебільшую) артист! Як він читав нам вірші, драматичні твори, різні описи! Затамувавши подих, ми слухали його. Це він нам передав свою любов до рідної мови й літератури.

Далі продовжила його справу Пащенко Катерина Іванівна, теж закохана в рідну мову і літературу. Із захопленням ми перечитували твори українських класиків, через які пізнавали історію, культуру й побут нашого народу.

А наш класний керівник – Марія Степанівна Роменська – зразок не тільки чудової вчительки російської мови і літератури, а й елегантої жінки, у якої ми, дівчата, навчались жіноцтву. В її устах літературнітвори звучали як музика пізнання. На той час шкільні бібліотеки були бідненькі (їх комплектували самі учні, приносячи з дому книжки), потрібних творів там часто не було, і ми бігали в читальний зал міської бібліотеки до Березового сквера, щоб прочитати потрібний твір. На шкільних вечорах ми ставили п’єси. В усих наших справах – на вечорах з юнаками 25-ї чоловічої школи, з якими ми тоді дружили і дружимо до цього часу, в культпоходах, на суботниках – скрізь вона була з нами.

Марія Михайлівна Кіріченко – ніжна, мила, красива, закохана в свою фізику – стала добрим другом наших дівчаток. Її “автограф” на контрольній роботі з фізики я зберігаю і до цього часу.

Полонила своєю теплотою, добротою і уважністю до кожного вчителька хімії Фролова Ніна Володимирівна. Її голос був настільки приємним та лагідним, що не можна було не слухати його. Цікаво проводила вона і лабораторні роботи.

Завуч школи – Мовмига Олена Михайліва, яка викладала у нас географію і, на перший погляд, була суворою. Вона так багато подорожувала і так цікаво нам розповідала про це, що я намагалась готувати домашнє завдання не тільки по підручнику, а й використовувала додаткову літературу, яку рекомендувала нам вона.

Завжди заклопотана проблемами школи, учнів її директор і наша вчителька історії – Дігтяр Катерина Кіндратівна. Вона намагалася вирішувати будь-які складні питання, звертаючись часто за допомогою до наших шефів з Машинобудівного заводу.

З 9-го класу англійську мову у нас викладав Валуєв Віктор Петрович, в недалекому минулому морський офіцер, який разом з англійськими моряками воював на Далекому Сході. Прийшовшо до нас він просто відкрив нам очі на деякі важливі речі в аглійській мові, за що ми йому дуже вдячні.

Вивчаючи ботаніку, ми з нашою вчителькою Надією Іллівною Кириловою набували знання не тільки на уроках в класі, а й на природі. Кожен з нас мав на пришкільній ділянці маленькі, рівненькі, дбайливо доглянуті нами грядочки, на яких кущували квіти і пізня городина. Влітку ми пололи їх, поливали, сапали, а в вересні з почуттям великого задоволення демонстрували зібраний врожай.

Залишилися в моїй пам’яті і інші вчителі. Це ентузіаст своєї справи, вчителька фізкультури ІващенкоЯвдоха Дмитрівна, вчителька математики Іваніченко Любов Василівна, активна, жвава, весела, ділова, хороший організатор, старша піонервожата Любов, Любов Опанасівна Надіна (пізніше директор 9-ї середньої школи), яка хоча і не викладала в нас, але була нашим другом і порадником в 10 класі.

Всі ці вчителі стали виразниками не тільки свого предмету, а й свого часу, вони стали часткою нашого життя, по них ми часто вивіряли свої думи, свої мрії.

Сповнені внутрішньою красою, вимогливі до себе і до нас, вони виховували у нас прагнення самовдосконалюватись будь у чому, виховували розуміння “коду” життя, виховували здоров’я душі, основане на тисячолітній моралі.

Не випадково більше третини дівчаток нашого класу обрали професію вчителя, бо всі ми були закохані у наших вчителів.

Пам’ять свято береже і інші епізоди нашого шкільного життя.

Це і зустрічі з прекрасними людьми. Особлива одна із них залишила глибокий слід в моїй душі, коли батько полтавської підпільниці Лялі Убийвовк розповідав про трагедію його сім’ї.

Згадую я підготовку і участь наших учнів в районих та міських олімпіадах художньої самолдіяльності, які проводились в весняні канікули. Наш хор виконував на них не тільки народні, тогочасні пісні, а й дещо з серйозної музики. Ми співали “Гагілку” Б. Лятошинського, хор дівчат з опери П. І. Чайковського “Євгеній Онєгін” та ін.

А підготовка до новорічних карнавалів, коли ми створювали свої шедеври-костюми. Скільки задоволення ми одержували від всього цього процесу!

Вечори дружби з юнаками 25-ї середньої школи, тематичні вечори, гурток бальних танців під керівництвом Джемшерова, випуск класних та шкільних газет, культпоходи в театр, кінотеатри, випуск літературного журналу, суботники, на яких ми висаджували дерева і кущі.

Коли я приїжджаю до Полтави і проходжу повз школу, і бачу дерево, яке я посадила, і яке привіто махає мені листочками, в мене тепліє на душі.

Минули роки… Молоді дерева виросли, стали могутніми і разом з розкішними патріархами-липами, що росли і ростуть зараз біля школи, яким ми довіряли наші секрети, сидячи під нами, і які проводжали нас з атестатами зрілості, продовжують випромінювати радість життя, радість зустрічі з нами!

Ми дякуємо їм і тобі, рідна школо, за все краще, що є у нас!”

І знову історія школи.

1947 рік. Відбувся перший післявоєнний випуск 12-ти десятикласників (фото 12). Двоє з них – Пронь Катерина Іванівна та Плотнікова Валентина Петрівна – назавжди пов”язали своє життя з рідною школою, ставши її вчителями.

1948 рік. У школі №5 відкрито перший на Україні виробничий клас. Пісня і праця крокують поряд створений у цьому році самодіяльно-хоровий колектив (фото 13) здобув визнання не лише в місті, але і в столиці – Києві, де у 1949 році зайняв 2 місце.

1953 рік. Середня школа знову стає мішаною.

З 1957-1960 роки відбувається будівництво нового шкільного приміщення за адресою : вул. Жовтнева, 64. У 1960 році було введено в експлуатацію нове приміщення школи. Урочисте відкриття нової п’ятої середньої школи відбулося 1 вересня 1960 року (фото 14). Ось як про це писала в свій час газета „Зоря Полтавщини”:„ у Полтаві по вулиці жовтневій проти каштанової алеї, з’явилася нова красива споруда. Це п’ята середня школа ,яка почала своє життя напередодні нового навчального року .святковий і бадьорий настрій був тоді у всіх, хто прийшов на її відкриття. Дзвенить мідь духового оркестру, центральна алея в кумачі прапорів .”

1964-1971 роки. Школу очолює Задорожня Ольга Яківна, (фото 15)„Відмінник народної освіти”. Заслужений вчитель України, яка зуміла організувати учнівський, педагогічні колективи на спорудження навчальної майстерні, залучивши до цієї роботи шефів – робітників турбомеханічного заводу

1971-1974 роки. Директор школи Заяц Іван Іванович (фото 16). За збирання металобрухту, макулатури школа удостоєна призових місць. Міцнішає голос шкільного хору – одного з кращих самодіяльних колективів міста.

1974-1980 роки. Директор школи Квачова Олеся Омелянівна (фото 17)приділяє велику увагу модернізації навчальних кабінетів, обладнанню їх сучасними ТЗН. Окремі з кабінетів займають призові місця на міських оглядах. Проводиться капітальний ремонт школи.

З 1980 року розпочався новий період у житті школи, коли її директором став Кловацький Володимир Вікторович (фото 18), талановитий, енергійний, творчий педагог.

У фіналі всеукраїнського конкурсу “Вчитель року – 2001” в номінації “Керівник навчального закладу” потрапило лише 12 найкращих директорів з усієї України. Його перебіг широко висвітлювала газета “Директор школи”. Фінал проходив у місті Луцьку. Ось як про нашого директора писали у газеті.

«ПОЛТАВСЬКА ЗІРКА».

Кловацький В. В. став переможцем міського та обласного конкурсу “Учитель року – 2001” у номінації “Керівник навчального закладу” прогнозовано і заслужено, бо він є одним із кращих директорів шкіл області.

Володимир Вікторович – досвідчений і вмілий керівник навчального закладу. Він виробив власний стиль керівництва, заснований на доцільному поєднанні демократичних начал з чіткою організаційною дисципліною і порядком у всьому. Педагогічне і управлінське кредо директора: “Хто володіє інформацією, той володіє ситуацією”. Кловацький В. В. орієнтовний на міжособистісні контакти та особистість співробітника, його ділові якості та можливості. При цьому він не відкриває факторів влади, соціального контролю за організацією та впливу посадового авторитету, є ініціативним, конструктивним, відповідальним виконавцем.

Працюючи над створенням позитивного іміджу школи, Кловацький В. В. прагне зберегти унікальність навчального закладу, використавши кращі національні та загальнолюдські традиції. Це проявляється не лише у змісті освіти і виховання, а і в оформленні шкільної документації, символіки тощо. Школа №5 має свій гімн та емблему.

Глибока аналітико-прогностична робота з вивченням сучасних тенденцій розвитку освіти та суспільства дала можливість директору визначитись зі стратегічними напрямками діяльності навчального закладу. В ЗОШ №5 активно впроваджуються сучасні педагогічні та інформаційні технології, поглиблене вивчення інформатики та іноземної мови, з 1993 року працює недільна школа (німецька, російська та єврейська).

Як результат, у міських предметних олімпіадах 15-20 учнів щорічно займають призові місця, підтверджують свої глибокі знання на обласному та всеукраїнському рівнях. Систематична робота з правового виховання серед учнів та батьків привела до того, що у навчальному закладі впродовж останніх 18 років відсутні дитячі правопорушення.

Отже. у практичній діяльності менеджера освіти Кловацький В. В. спирається на:

• Власний досвід педагога і професіонала-управлінця (директором загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №5 м. Полтави працює з 1980 року; загальний педагогічний стаж – 40 років);

• Згуртований колектив однодумців; учителів, батьків, учнів (з 73 членів педагогічного колективу 9 мають звання вчитель-методист”, 13 – звання “старший учитель”,33 – вищу кваліфікаційну категорію;

• Належну матеріальну базу навчального закладу (завдяки енергії та наполегливості директора здійснено добудову приміщення школи, з його приходом відбувається модернізація навчальних кабінетів, їх обладнання сучасними технологічними засобами; окремі кабінети займають призові місця в міських оглядах, а кабінет української мови демонструється на ВДНГ у місті Києві).

Кловацький Володимир Вікторович є головою асоціації керівників навчальних закладів міста Полтави “Співдружність”, членом Вченої ради Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М. В. Остроградського, депутатом міської ради.

 З ним в школу приходить диференційоване навчання (створюються профільні, реальні класи і класи підвищеної індивідуальної уваги), відродження національних традицій, школа національних меншин. Приймаються “Декларація співробітництва” ( док. 1 ), “Закон про захист честі і гідності” ( док.2.), гімн школи ( док. 3 ) та емблема школи ( док. 4 ).

1986 рік - молодий директор втілює мрію учительського колективу та батьків у добудові школи.

Цікава і повчальна історія добудови школи , яка здійснилася в 1987 році. Коли директор школи у 1982 році поставив питання про добудову перед міськвно, одержав відмову. Категорично відмовили директору і в багатьох інших інстанціях мотивували тим, що добудови не було в планах п’ятирічки, що на добудову не було коштів, що добудову не можна здійснити з технічних норм ( док 5 ).

Але енергія і цілеспрямованість директора школи Кловацького В. В. перемогли . І по закінченні 1987 року учні , вчителі та батьки одержали чудовий новорічний подарунок, новий добудований корпус школи (док. 6).

Зі словами подяки до будівельників звернувся директор школи В.В. Кловацький.

„- в світлі вимог , які поставлені сьогодні перед школою будівельники зробили нам чудовий подарунок. Адже в цих світлих, просторих навчальних кабінетах ми просто не маємо права вчити дітей погано. В свою чергу ми хочемо запевнити всіх присутніх, що зі стін цього учбового закладу ми намагатимемося випускати відмінно підготовлених до трудової діяльності людей.

В добру путь, школо!”

Добудова дала можливість перейти на однозмінне навчання, розширити сітку шкільних навчальних кабінетів, створити читальний зал, розширити приміщення бібліотеки.на першому поверсі розмістити їдальню на 340 посадкових мість.

Висновки

Сучасна школа №5 м. Полтави – це творчий колектив однодумців, згуртований навколо директора і його ідей, колектив, який здатний вирішувати найскладніші навчально-виховні проблеми.

Змінюється час і змінюються вимоги до освіти, до школи. У 90-х роках створюються нові типи шкіл, розробляються нові методики навчання. Потреби часу добре відчуває директор школи, він працює над створенням та втіленням нових напрямків роботи, інноваційних технологій. Чутливий до вимог доби, Володимир Вікторович розуміє, що пріоритет у виборі навчальних дисциплін треба надати іноземним мовам, валеології та інформатиці.

Тому напрямками своєї роботи сучасна школа №5 обрала: валеологію, комп’ютеризацію, іноземні мови.

 Валеологічний профіль

Діяльність, спрямована на зміцнення здоров’я , розвиток фізіологічних , психологічних та моральних якостей учасників навчально-виховного процесу. Валеологія – наука про здоровий спосіб життя. Головним своїм завданням педколектив школи вважає збереження та зміцнення здоров’я учнів.

Для дітей з послабленим здоров’ям організовані заняття за спеціальною програмою;

~ у деяких класах введені додаткові години фізвиховання; щодня працюють гуртки загальнофізичної підготовки;

~ шкільні психологи допомагають дітям зняти нервове напруження , проводять дослідження по визначенні рівня психологічного комфорту учнів у класах;

~ працює стоматологічний кабінет, зал хореографії;

~створюється тренажерний зал.

Поглиблене вивчення інформатики

Оволодіння новітніми технологіями прийому , передачі , аналізу та обробки

інформації.

У школі створено два комп’ютерних кабінети , які об’єднані локальною

мережею.

З 1-го класу всі учні на уроках вивчають роботу калькулятора , комп’ю- тера.Вивчають основні правила роботи з ними.

Школа має модем, підключена до INTERNET.

Є класи з поглибленим вивченням інформатики та комп’ютерів . Учні , закінчивши нашу школу, можуть:

~ працювати зі сканером;

~ працювати із прінтером;

~ працювати у локальній та всесвітній мережі INTERNET;

~ працювати в операційній системі WINDOWS, програмами WORD та XCEL .

Філологічний профіль

Поглиблене вивчення англійської мовиВільне володіння та використання в житті іноземних мов - нагальна необхідність сучасної людини. У школі є класи з оглибленим вивченням іноземної мови, а також недільна школа національних меншин.

За бажанням учні, які закінчують нашу школу, можуть оволодіти не лише українською, але й англійською, російською, німецькою, іврит.

З 2001 року школа стала спеціалізованою.

Сьогодні спеціалізована школа № 5 – це:

• 29 класів спеціалізованої школи;

• 10 класів школи національних меншостей, з яких 4- німецьких, 4 - російських та 2 - єврейських;

• 73 вчителя, з яких більше половини – вчителі вищої категорії, вчителі, що мають педагогічні звання;

• директор Кловацький Володимир Вікторович, який є депутатом Міської ради двох скликань, головою асоціації керівників закладів освіти м. Полтави „Співдружність”, переможцем міського та обласного конкурсу “Учитель року - 2001” в номінації “Керівник навчального закладу”;

• 4- поверхова будівля, що займає площу 66 289 м.кв.;

• шкільне подвір’я і шкільний стадіон площею 11385 м. кв.;

• базова школа Полтавського технічного університету;

• базова школа Полтавського інституту післядипломної підготовки вчителів, розміщена під одним дахом з ним;

• базова школа ДЮСШ № 1 , ДСЮШОР;

• 49 навчальних кабінетів, 11 класних кімнат початкової школи, 2 майстерні;

• одна з найкращих в області шкільна бібліотека, що налічує 28 813 книг, 27 168 підручників, має читальний зал площею 57,7 м.кв.;

• шкільна їдальня на 340 посадочних місць, організовані гарячі сніданки та обіди. Усі бажаючи учні отримують безкоштовно чай і хліб з маслом, вибрати і випити той вид фіточаю, який їм підходить;

• 2 спортивних зали;

• кабінет психолога, кімната психологічного розвантаження;

• зал хореографії;

• 2 комп’ютерних класи, об’єднані локальною мережею. Школа має вихід в Інтернет, власну електронну адресу. Кабінети адміністрації, діловода, читальний зал, кабінети інформатики, фізики, правознавства обладнані локальною мережею, та мають постійний доступ до мережі ІНТЕРНЕТ по виділеній лінії.

• профільні , реальні класи з поглибленим вивченням предметів;

• матеріальна база , яка повністю забезпечує навчально-виховний процес.

 Досягненнями, особливостями спеціалізованої школи №5 є:

*90% випускників школи стають студентами вищих навчальних закладів.

*Високі результати в місті, області за підсумками правовиховної роботи серед шкіл з кількістю понад 750 учнів.

*Злагода і доброзичливість у педколективі. Зміцнення фізичного, морально-психологічного, духовного здоров’я учасників навчально-виховного процесу.

*Система учнівського самоврядування надає можливість учням бути господарями у своєму домі-школі. Учнями та вчителями складено „Гімн школи”, який виконується на всіх урочистостях.

*Співпраця вчителів, учнів, батьків, а не їх протистояння. („Декларація співробітництва”, прийнята в 1986 році, „Закон про захист честі і гідності”).

*Одним із головних завдань школи є збереження та зміцнення здоров’я учнів, що відображено в річному плані.

*Поглиблене вивчення курсів ОБЖД, довкілля, фізичного виховання. Починаючи з п’ятого класу, в школі працюють класи з поглибленим вивченням валеології за власно розробленою програмою. Починаючи з восьмого класу, трудове навчання в цих класах – профільне. Діти вивчають: народну медицину і гігієну, технологію приготування кулінарних страв і виробів, культуру харчування, плодоовочівництво закритого типу, технологію виробництва і первинної переробки продукції сільського господарства, технологію благоустрою і озеленення території, проектування та виготовлення виробів із текстильних матеріалів, оволодівають технологією виготовлення традиційної української іграшки та іграшок з інших природних матеріалів і навичками професії квітникаря-овочівника.

*У школі розроблені міжпредметні зв’язки практично кожної теми учбового предмету з валеологічним курсом.

*Вчителі фізвиховання у кожному класі щомісяця вивчають нову рухову гру.

*На позакласних годинах і на відповідних уроках приділяється велика увага культурі одягу.

 *Моніторинг здоров’я, і не лише фізичного, але й морально-психологічного, й духовного - інновація школи.

*Свято творчих досягнень проводиться в кінці кожного семестру в кожному класі. На ньому кожен учень розповідає про свої, хай невеличкі, досягнення, перемоги (в мистецтві, спорті, техніці, науці, побуті, взаємовідносини в сім”ї, з друзями).

*Соціально-психологічна служба має кабінет, який визнано зразковим і найкращим у місті, має методики діагностики дітей, адаптовані до кожного віку, діє кімната психологічного розвантаження.

* Два рази на тиждень з 18 до 21 години за відомим телефоном для всіх учнів, вчителів, батьків, працюють психологи „телефону довіри”, і намагаються допомогти кожному, хто в цьому має потребу.

*Кожного місяця, 15 числа, школа відкриває двері класів для всіх батьків, які бажають бути присутніми на уроках.

*Полтава – духовна столиця України, кожного місяця, 20 числа, всі класи школи проводять уроки – в музеях, галереях, в бібліотеках міста.

*Щосереди кожен клас протягом 15 хвилин знайомиться з інформацією політичного та культурного характеру.

*Систематично працюють спортивні секції з волейболу, футболу, комтемпорарі, легкої атлетики, гірськолижного спорту. Учні школи неодноразово виборювали призові місця на міських, обласних та республіканських змаганнях.

*Створений і функціонує клуб інтелектуалів як одна із форм роботи з обдарованими дітьми, а сьогодні на його базі працює Мала Академія Наук. І як наслідок цієї діяльності учні школи приносять їй славу на міських, обласних та Всеукраїнських олімпіадах, конкурсах захисту учнівських наукових робіт.

*Цікавим змістом наповнена система національного виховання. Відродження національних традицій. Взаємозбагачення культур українського, російського, англійського, німецького та єврейського народів.

*В школі створено відомий не лише в місті, в Україні, але й за кордоном хореографічний колектив “Міленіум”, якому в 2001 році присвоєно звання Народного. Очолює колектив кандидат педагогічних наук, доцент кафедри хореографії Полтавського НаціональногоПедагогічного університету Таранцева Олена Олександрівна, яка захистила кандидатську дисертацію по хореографії – єдина в Україні. Діти з задоволенням відвідують заняття, де вони вчаться пізнавати гармонію танцю.

*В школі з великим успіхом працює театральна студія під керівництвом Руденко Тетяни Іванівни.

*Вокальний ансамбль школи „Юність” традиційно бере активну участь у конкурсах вокальних колективів, займає призові місця.

*Учні школи беруть активну участь у проведені Дня здоров’я, довкілля (очищення території Дендропарку від побутових відходів); Проведено операцію „До чистих джерел” (очищено джерела на території Дендропарку).

*Створено куточок хліба в кімнаті біології. Проведено озеленення класних кімнат. Закладено клумбу з висівом багаторічної трави. Висаджено березову алейку. Проведено конкурс квіткових композицій у школі та місті. Проведено конкурс газет „За здоровий спосіб життя”.

*Профільні класи (природничо-математичні, гуманітарні), класи з поглибленим вивченням англійської мови, валеології, інформатики та загальноосвітні класи.

*У школі існує паралельне переведення учнів із профільних класів у загальноосвітні і навпаки, це дає змогу учневі комфортно себе відчувати в тому середовищі, яке відповідає його здібностям.

*Переконані, що особистість може виховати лише особистість. Учня здорового, життєрадісного, який, знаючи декілька іноземних мов, вільно володіє технологіями роботи з інформацією, зможе виховати лише відповідний наставник. Тому всі вчителі нашої школи відвідують заняття з волейболу та комтемпорарі, займаються поглибленим вивченням іноземних мов або інформатики.

Вищеперелічені здобутки сучасної спеціалізованої школи№5 м.Полтави зумовлені високим науково-методичним рівнем керівництва, педагогів школи. Про інновації школи неодноразово повідомлялося в пресі, по радіо та телебаченню, зокрема в газеті „Директор школи”, „Зарубіжна література в школі”, „Практичний психолог”. Часто те, що в нашій школі вже втілюється в життя, завтра рекомендується до впровадження Міністерством освіти України.

Сьогодні новизна діяльності нашої школи полягає в наступному.

1. Пропонується нове визначення, а звідси і новий підхід до виховання.

Виховання на наш погляд, це процес цілеспрямованого впливу на фізичний, морально-психологічний та духовний розвиток дитини.

2. Розроблено логічно послідовні та продуктивні означення фізичного, морально-психологічного та духовного здоров’я та розгляд їх як трьох іпостасей здорової людини (на відміну від моделей, у яких головна увага приділяється зміцненню фізичного, менше – морально-психологічному і майже не згадується про духовне).

Фізичне здоров’я ми розуміємо як стан, при якому фізико-хімічні процеси людини гармонізовані між собою, а також із процесами та параметрами зовнішнього середовища.

Морально-психологічне здоров’я ми розуміємо як стан, при якому психічні процеси людини гармонізовані між собою, а також із морально-психологічними параметрами та нормами навколишнього людського середовища. Духовне здоров’я ми розуміємо як стан, при якому цінністі орієнтації та установки людини гармонізовані з гуманістичними ціннісними орієнтаціями та світоглядними ідеями людства.

3. Запропоновано кількісно вимірювати морально-психологічне та духовне здоров’я (а фізичне – вимірюємо згідно оздоровчої програми „Школяр”).

Переконані, що для підвищення ефективності педагогічної діяльності, для аналізу стану та

висновків щодо ефективності того чи іншого впливу, необхідно кількісно оцінювати те, на що ми намагаємося впливати, змінювати.

4. Розроблені параметри для цих вимірів та методика їх здійснення.

5. Запропоновано до оцінки стану фізіологічного, морально-психологічного та духовного розвитку залучати дітей та батьків. Це необхідно із декількох причин. Ми звертаємо увагу учнів, батьків на існування проблеми, знайомимо учнів, батьків із параметрами (тим самим виконємо просвітницьку місію); на підставі оцінок, які дають учні, батьки, ми робимо висновок про їх стан розвитку та розуміння проблематики, а можливо, і дізнаємось про дитину, коректуємо свою оцінку.

6. Проведення кожної четверті моніторингу стану здоров’я учнів.

7. Висунута ідея щодо оцінки стану здоров’я класного колективу і на підставі цієї оцінки планування роботи класного керівника.

Стан здоров’я класного колективу, в першому наближенні, на наш погляд, можна оцінити середнім значенням оцінки здоров’я (фізичного, морально-психологічного, духовного) учнів класу.

8. Висунута ідея порівняння стану здоров’я учня із станом здоров’я класного колективу і на підставі цього висновок про стан комфортності учня в класі та планування роботи класного керівника.

9. Ідея актуальності однієї із складових здоров’я із станом розвитку цивілізації.

Вважаємо, що в епоху інформаційного суспільства найактуальнішою проблемою людства (поряд із фізіологічним та морально-психологічним) є його духовний розвиток.

Для того, щоб пізнати світ, який нас оточує, людина, в першу чергу, повинна пізнати себе, усвідомити себе як неповторну особистість, яка, розвинувши свої „сильні якості”, може принести людству багато користі, а, відповідно, і самореалізуватися у цьому суспільстві. У своїй роботі педагогічний колектив спрямований на створення умов для самопізнання, особистісного розвитку та самореалізації кожної дитини. Це в подальшому допоможе кожному учневі бути самодостатніми людьми, а у професійному плані – спеціалістами, готовими (здатними) приймати виважені та правильні рішення. А це є умовою успішної діяльності. Розвиток же всіх сфер діяльності приведе до розвитку держави в цілому – її процвітання і підвищення конкурентоспроможності.

10. З 2009 року в спеціалізованій школі №5 реалізується проект: “ Школа – територія прав людини».

Метою проекту є стимулювання інтересу молодого покоління до вирішення актуальних проблем українського суспільства, формування досвіду громадянських дій та демократичної поведінки.

Основними завданнями проекту є:

         набуття учнями знань і навичок, необхідних для успішної участі в суспільно важливих проектах;

         оволодівання практичним досвідом участі у суспільному житті, розвиток громадської ініціативи школярів;

         підвищення професійного рівня педагогів у сфері організації громадської діяльності учнів і формування навичок соціального проектування на базі навчального закладу.);

         залучення до проекту батьківької громади;

         консолідація учнівської молоді з різних регіонів України.

11.Спираючись на педагогічну діяльність А.С.Макаренка, який розробляв ідею
«завтрашньої радості» та В.О.Сухомлинського, який розвинув цю ідею в створеній ним
«Школі радощів», спеціалізована школа №5 м. Полтави з бажанням та
усвідомленням відповідальності приступає до реалізації проекту «Школа №5 м. Полтави -
територія життєвого успіху дитини».
Одним з найголовніших завдань педагога спеціалізованої школи №5 м. Полтави є допомога дитині зрости в успіху, дати відчути радість від здолання труднощів, дати зрозуміти, що задарма в житті нічого не дається, скрізь необхідно прикласти зусиллі

 Спираючись на розроблені школою означення виховання, здоров’я, параметри та методику його оцінки, залучаючи до цієї роботи учнів та батьків; отримуючи в результаті цього інформацію про стан розвитку учня, класного колективу і, педагогічний колектив приймаючи на підставі цього виважені та продуктивні педагогічні рішення, намагається досягти головної мети – гармонійної, фізично, морально-психологічно та духовно розвинутої особистості, яка в подальшому буде спроможна створити розвинуте, збалансоване суспільство.